Видатні вчені кафедри
A probis probari, ab improbis improbari aequa laus est
Шінкерман Наум Мойсейович (Шейнкерман Нухим Мошкович)
(04.06.1907 –25.10.1997)
Засновник кафедри патологічної анатомії та патологоанатомічної служби на Буковині, засновник нового наукового напрямку в патологічній анатомії, пов’язаного із вивченням морфології ендемічного вола. Медичну освіту здобув в Одеському медичному інституті (1932); з 1932 по 1935 р. – ординатор в одному із сіл Одеської області; 1935-1937 рр. – молодший лікар полку в РСЧА; з 1937 по 1941 р. – послідовно асистент та виконуючий обов’язки доцента кафедри патологічної анатомії Одеського медичного інституту; у 1940 р. захистив кандидатську дисертацію «Первинний рак легень»; одночасно працював прозектором у 2-ій клінічній лікарні м. Одеси; під час війни - в діючій армії, де пройшов шлях від лікаря патологоанатома до головного патологоанатома 4-го Українського фронту; з 1945 р. по липень 1946 р. – головний патологоанатом Прикарпатського військового округу; одночасно з вересня 1945 р. виконував обов’язки завідувача кафедри патологічної анатомії Чернівецького медичного інституту; у 1953 р., в період кампанії гоніння у «справі лікарів», був звільнений з посади; докторську дисертацію «Матеріали до патологічної і нормальної морфології щитовидної залози в Буковинському ендемічному вогнищі зобної хвороби» захистив у 1955 р.; професор (1957); 11.04.1956 р. затверджений на посаді завідувача кафедри патологічної анатомії Чернівецького медичного інституту; помер Н.М.Шінкерман на 91 р. життя у Москві; автор понад 50 наукових публікацій; за керівництвом та консультацією Н.М.Шінкермана підготовлено та захищено 8 кандидатських і стільки ж докторських дисертацій.
Зербіно Дмитро Діонисович
(нар. 10.03.1926 р.)
Автор нових наукових теорій, засновник нових наукових напрямків у патологічній анатомії. Народився в Луганську в родині лікаря; у 1950 р. закінчив Чернівецький медичний інститут, де залишився працювати, пройшовши шлях від старшого лаборанта до професора кафедри патологічної анатомії; у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Внутриорганная лимфатическая система яичка, придатка, оболочек и семенного канатика», а у 1965 р. – докторську дисертацію «Патологическая анатомия и патогенез некоторых видов недостаточности лимфообращения»; з 1966 по 2000 р. – завідувач кафедри патологічної анатомії Львівського медичного університету ім. Д.Галицького; член.-кор. НАН (1991) та академік НАМН України (2002), Дійсний член Міжнародної академії патології (1992), академік Української екологічної академії наук (1993); професор (1967); заслужений діяч науки і техніки УРСР (1988); основні напрямки наукових досліджень – вивчення лімфатичної системи, васкулітів, ангіопатій, екологічної патології; обґрунтував теорію недостатності лімфообігу; висунув оригінальну концепцію про роль екологічних факторів (ксенобіотиків) в етіології ряду неатеросклеротичних уражень кровоносних судин; Основні наукові праці Д.Д.Зербіно: «Васкулиты и ангиопатии» (1977), «Диссеминированное внутрисосудистое свертывание крови» (1989), «Антропогенные экологические катастрофы» (1991); «Научная школа как феномен» (1994), «Чернівецька хімічна хвороба: нове екологічне захворювання» (1998), «Наукова школа: лідер і учні» (2001), «Хвороби нирок, Атлас макропатології та мікропатології» (2003) «Екологічні катастрофи у світі та Україні» (2005); науковий консультант 13 докторських та 60 кандидатських дисертацій.
Прокопчук Вячеслав Савич
(нар. 22.08.1939 р.)
Автор нових наукових теорій та відкриттів, засновник нових наукових напрямків у патологічній анатомії. Народився в с.Зарічному Тульчинського району Вінницької області, освіту здобув в Чернівецькому медичному інституті (1961) та на хімічному факультеті Чернівецького державного університету (1969); з 1961 р. викладач, а з 1969 р. по 2001 р. – завідувач кафедри патологічної анатомії та судової медицини Чернівецького медичного інституту (Буковинської державної медичної академії); у 1989-1990 рр. – професор патології Замбійського університету; професор Лундського університету (Швеція - з 2001 р. по 2005 р.) у 1965 р. захистив кандидатську дисертацію «Васкуляризація нормальної та зобнозмінених щитоподібних залоз»; у 1981 р. - докторську дисертацію «Морфогенез ендемічного зобу»; доцент (1967); професор (1982); Дійсний член Міжнародної академії патології (1995); член редколегії журналу «Буковинський медичний вісник»; автор понад 160 наукових публікацій, з них – три монографії; основні напрямки наукових досліджень – виникнення патології щитоподібної залози, серця, судин та пухлин; розробив критерії диференційної діагностики вузлуватого зобу та аденом щитоподібної залози, показав, що причиною безперервного росту простого еутиреоїдного зобу є затримка тиреоїдних гормонів у самій щитоподібній залозі, а не екзогенних дефіцит йоду; пусковим механізмом автоімунного тиреоїдиту є «атрофія від виснаження тиреоцитів внаслідок порушення їх функціонального біоритму»; відкрите явище локальної імунної толерантності пояснило, яким способом малігнізовані клітини ухиляються від імунного нагляду, виживають та утворюють пухлину; зазначене створило передумови для створення хірургічних методів лікування автоімунного тиреоїдиту та цукрового діабету; запропоновано унітарну теорію атеросклерозу у відповідності до якої останній розглядається як наслідок деградації та відмирання міофібробластів, що досягають межі Hayflick”a (летального укорочення теломерів) у бляшках значно раніше, ніж на сусідніх ділянках інтими судин; показано, що «чернівецька хвороба» була епідемією стертої форми скарлатини з алопеційним синдромом; методом лінгвістичного аналізу довів скандинавське походження засновників Києва; науковий керівник шести кандидатських дисертацій; 1974 р. на базі кафедри патологічної анатомії організував проведення ІІ-го з’їзду патологоанатомів України; нагороджений почесним знаком МОЗ СРСР «Відмінник охорони здоров’я».